Статті

ПРЕЮДИЦІЙНІ ОБСТАВИНИ СТАЛИ СПРОСТОВНИМИ

Щодо обов’язковості для господарських та адміністративних судів рішення іншого суду в господарській справі

 14 листопада 2012 р. побачив світ лист Вищого адміністративного суду України № 2379/12/13-12 (далі – Лист) щодо особливостей застосування ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ).
 Так, відповідно до ч. 1 ст. 72 вказаного Кодексу обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
 Водночас згідно з ч. 4 ст. 72 вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.
 Й дійсно революційними є висновки, зроблені ВАСУ в абз. 8 Листа про те, що:
1) передбачене ч. 1 ст. 72 КАСУ звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні;
2) адміністративні суди не повинні сприймати як обов’язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.
Зі змісту Листа випливає, що цих висновків ВАСУ дійшов на підставі системного тлумачення процитованих вище положень ч. 1, 4 ст. 72 КАСУ. Так, у ч. 4 ст. 72 прямо вказується на обов’язковість для адміністративного суду вироку суду в кримінальній справі або постанови суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, - стосовно правових наслідків дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, - в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою. Натомість, в ч. 1 ст. 72 КАСУ відсутня вказівка на обов’язковість для адміністративного суду рішення суду в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, - щодо встановлення певних обставин.
Тобто ВАСУ, так би мовити, «зіграв на контрасті» формулювань частин 1 та 4 ст. 72 КАСУ щодо обов’язковості/необов’язковості тих чи інших вироків, постанов, рішень судів для адміністративного суду.
Цікаво, що адміністративні суди досить швидко сприйняли нововведення, запроваджені Листом. Так, в Єдиному державному реєстрі судових рішень станом на 22.02.13 р. знайдено одинадцять постанов місцевих адміністративних судів та одну ухвалу апеляційного адміністративного суду, у тексті яких вже знаходиться посилання на нього, а саме, це постанови:
- Львівського окружного адміністративного суду від 22.11.12 р. у справі № 2а-10712/11/1370, від 14.12.12 р. у справі № 2а-7850/12/1370 та від 10.01.13 р. у справі №2а-8873/12/1370;
- окружного адміністративного суду м. Києва від 20.12.12 р. у справі № 2а-17400/09/2670 та від 17.01.13 р. у справі №2а-16835/12/2670;
- Донецького окружного адміністративного суду від 10.01.13 р. у справі № 2а/0570/14282/2012;
- Рівненського окружного адміністративного суду від 15.01.13 р. у справі №2а/1770/3585/2012;
- Черкаського окружного адміністративного суду від 28.01.13 р. у справі №2а/2370/4139/2012;
- Вінницького окружного адміністративного суду від 29.01.13 р. у справі № 2а/0270/5787/12;
- Одеського окружного адміністративного суду від 07.02.13 р. у справі №815/733/13-a та від 11.02.13 р. у справі №1570/5612/2012;
а також ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14.02.13 р. у справі №0670/3066/12.
Зокрема, в постанові окружного адміністративного суду м. Києва від 20.12.12 р. у справі № 2а-17400/09/2670, суд, посилаючись на положення ч. 1 ст. 72 КАСУ та цитуючи висновки Листа про відсутність абсолютного характеру передбаченого ч. 1 ст. 72 КАСУ звільнення від доказування, зазначає таке:
«Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу. Аналогічна правова позиція викладена у листі ВАСУ від 19.11.12 р. № 2379/12/13-12».
На цій підставі суд у даному випадку не прийняв до уваги посилання позивача на постанову цього ж суду від 19.07.10 р. у справі № 2а-10194/09/2670 за позовом ДПІ до ТОВ про стягнення коштів, одержаних за нікчемною угодою, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.11 р., якою у задоволенні позову було відмовлено.
Таким чином, можна говорити про те, що для місцевих адміністративних судів положення Листа вже стали певним взірцем у погляді на сутність положень ст. 72 КАСУ, адже, суд дослівно цитує у своїй постанові цілі абзаци з нього, не даючи їм будь-якої власної оцінки.
Натомість, традиційним у практиці господарських судів є протилежне сприйняття питання обов’язковості/необов’язковості для суду рішення іншого суду в господарській справі щодо встановлення певних обставин.
Так, згідно з ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПКУ) факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших справ, в яких беруть участь ті самі сторони.
Якщо не брати до уваги вживання у ГПКУ та КАСУ різних слів при позначенні майже ідентичних понять, що не впливає на суть законодавчих положень, ця норма є аналогічною ч. 1 ст. 72 КАСУ в частині обов’язковості фактів (обставин), встановлених рішенням господарського суду при вирішенні (розгляді) інших справ, в яких беруть участь ті самі сторони (особи). Звуження ж аналогічності норм ч. 2 ст. 35 ГПКУ та ч. 1 ст. 72 КАСУ тільки до обов’язковості для суду фактів (обставин), встановлених рішенням господарського суду, пояснюється тим, що:
1) у ч. 2 ст. 35 ГПКУ взагалі не йдеться про обов’язковість для суду фактів, встановлених рішенням адміністративного суду;
2) відповідно до ч. 4 ст. 35 цього ж Кодексу рішення суду у цивільній справі, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору. Тобто обов’язковість для господарського суду рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, прямо встановлена вказаною нормою. Цим формулюванням виключається можливість спростування фактів, які встановлені рішенням суду з цивільної справи і мають значення для вирішення спору, іншими доказами під час розгляду відповідної господарської справи.
Повертаючись до питання обов’язковості для суду фактів, встановлених рішенням господарського суду при вирішенні інших справ, в яких беруть участь ті самі сторони, зауважимо, що господарські суди, на відміну від адміністративних, стоять на тій позиції, що факти, встановлені рішенням господарського суду при вирішенні інших справ, в яких беруть участь ті самі сторони, є таки обов’язковими для суду.
Яскравим прикладом такої позиції є зміст постанови Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) від 21.04.09 р. у справі № 2-31/5699-2008, у якій суд зазначив, зокрема, таке:
«З огляду на наведене попередні судові інстанції, встановивши, що рішення АМК (Антимонопольного комітету України – прим. авт.) у встановленому порядку недійсним не визнано та є обов’язковим до виконання, обґрунтовано взяли до уваги преюдиціальне значення судових рішень зі згаданої справи № 2-12/5880-2008 та, перевіривши правильність визначення позивачем суми пені, дійшли правомірного висновку щодо необхідності задоволення позовних вимог Відділення АМК.
Доводи Товариства щодо неправомірності накладення на нього штрафу рішенням АМК були предметом судового дослідження у справі № 2-12/5880-2008 та відповідно до приписів ст. 35 ГПК України їх оцінка перебуває поза межами даного судового провадження».

Як бачимо, на відміну від позиції ВАСУ, викладеної в Листі, позиція ВГСУ, що міститься у цій постанові, є такою, що положення ст. 35 ГПКУ щодо фактів, встановлених рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, виключає оцінку цих фактів господарським судом під час розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони. Натомість, ВАСУ в абз. 9 Листа зазначає, що для спростування преюдиційних обставин, передбачених ч. 1 ст. 72 КАСУ, учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами ст. 86 даного Кодексу. Тобто, як вже було зазначено вище, ВАСУ, на відміну від ВГСУ, допускає оцінку судом обставин, встановлених рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, під час розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи.
Додатково зауважимо, що по аналогії до ч. 4 ст. 72 КАСУ, в ч. 3 ст. 35 ГПКУ визначено, що вирок суду з кримінальної справи, який набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.
Тобто, за логікою ВАСУ, якщо в ч. 2 ст. 35 ГПКУ відсутня фраза «є обов’язковим» за одночасної наявності такої фрази в ч. 3 цієї статті, значить законодавець, так само як і у випадку зі ст. 72 КАСУ, мав би виходити з того, що ч. 2 ст. 35 ГПКУ не передбачає обов’язковість для господарського суду рішення суду в господарській справі.
Однак, погляд на це питання Пленуму ВГСУ, висловлений ним у п. 2.6 постанови від 26.12.11 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (далі – Постанова № 18), наводить на протилежну думку:
«Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, позивач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в іншій).
Таке ж значення для господарського суду має вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені».

Наведене дає підстави вважати, що Пленум ВГСУ в даному випадку фактично схвалює застосування принципу обов’язковості вироку суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, для господарського суду, - до ситуацій, коли господарський суд при розгляді певної справи оцінює інше рішення господарського суду, яким встановлені факти у справі, в якій брали участь ті самі сторони.
Проте, таке розуміння висновку Пленуму ВГСУ з п. 2.6 Постанови № 18 є сумнівним з огляду хоча б на те, що в ч. 2 ст. 35 ГПКУ, відповідно до якої факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони, - не сказано, що рішення господарського суду, якими встановлені вищевказані факти, повинні бути такими, що набрали законної сили. Натомість, таке застереження міститься у ч. 3, 4 ст. 35 ГПКУ, де йдеться про обов’язковість для господарського суду вироку у кримінальній справі та рішення у цивільній. В цьому контексті видається логічним, що рішення (вирок) суду, яке набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду у відповідній частині. Однак, зовсім позбавлене сенсу припущення про те, що судове рішення, яке не набрало законної сили, може стати обов’язковим для господарського суду (більше того, застосування подібної практики може взагалі позбавити сенсу використання такої юридичної категорії, як «преюдиційність»).
У наведених вище положеннях постанови ВГСУ від 21.04.09 р. в справі № 2-31/5699-2008 та Постанови № 18 відсутнє будь-яке обґрунтування того, чому:
1) оцінка фактів, встановлених рішенням господарського суду у відповідній справі, перебуває поза межами судового провадження між тими самими сторонами;
2) рішення господарського суду, яким встановлені певні факти (але щодо якого ГПКУ не вимагає набрання ним законної сили), має у процесі розгляду іншої господарської справи, в якій беруть участь ті самі сторони, таке ж преюдиційне значення для суду (в сенсі його обов’язковості для суду), як і вирок з кримінальної справи, що набрав законної сили, з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.
З іншої сторони, протилежний погляд ВАСУ на дану проблематику обґрунтований порівняльним аналізом норм ч. 1, 4 ст. 72 КАСУ, на підставі якого зроблено логічний висновок про те, що:
1) оцінка фактів, встановлених рішенням господарського суду у відповідній справі, не перебуває поза межами судового провадження між тими самими сторонами;
2) рішення господарського суду, яким встановлені певні факти, не має у процесі розгляду адміністративної справи, в якій беруть участь ті самі сторони, такого ж преюдиційного значення для суду (в сенсі його обов’язковості для суду), як вирок з кримінальної справи, що набрав законної сили, з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.
Тому автору видається прийнятною позиція з даного питання саме ВАСУ.
Зрозуміло, що переконати господарські суди у правильності саме такого підходу до проблеми, що аналізується, - тільки лише на підставі змісту Листа, - справа майже нереальна. Незважаючи на те, що як адміністративні, так і господарські суди є судами загальної юрисдикції, їх спеціалізація (як випливає з їх назви та зазначено в ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») є різною. Тому цілком природно, що господарські суди можуть не сприймати позицію ВАСУ з того чи іншого питання (хоч би вона була достатньо обґрунтованою і стосувалася майже аналогічних положень законодавства).
Але, якщо практикуючі юристи будуть масово брати за основу обґрунтування, викладене у Листі, і на його основі робити висновки, аналогічні висновкам ВАСУ, - вже в контексті відповідних положень ГПКУ, - це може підштовхнути Верховний Суд України (як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції) надати власні роз’яснення щодо існуючої неузгодженості між позиціями ВАСУ та ВГСУ, на які можна буде сміливо спиратися учасникам як адміністративних, так і господарських справ.
 

Автор статті: Михайло Рєзнік, адвокат

Залишити коментар

Коментар*