Статті

ПУБЛІЧНИЙ НЕПОРЯДОК

дослідження такої підстави для скасування арбітражного рішення як порушення публічного порядку

Перегляд арбітражних рішень (зокрема, рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС)) судами загальної юрисдикції – явище рідкісне – на фоні того потоку позовних заяв з інших питань, які постійно надходять до цих судів. Це робить такі справи свого роду унікальними, адже неоднозначних питань під час їх розгляду судами виникає багато, а невелика кількість судових рішень з аналогічних питань (а то й повна відсутність судової практики з деяких питань) відкриває широке поле для творчості сторонам відповідного судового процесу в обґрунтуванні підстав для їх вимог і заперечень.
Природно, що в рамках вищевказаної категорії судових справ, як і у будь-якій сфері людської діяльності, є свої малодосліджені питання. Одним з них є така підстава для скасування арбітражного рішення, як його суперечність публічному порядку України. Одразу зауважу, що суддів важко переконати в наявності суперечності арбітражного рішення публічному порядку України, адже багато хто з них, особливо не вдаючись у деталі обґрунтування наявності такої підстави, пише у рішеннях, що заявник таким чином намагається переглянути арбітражне рішення по суті (чого чинне законодавство з даного питання судам загальної юрисдикції не дозволяє) або ж взагалі ігнорує цей аргумент заявника.
Спробував переконати суддю у наявності суперечності арбітражного рішення публічному порядку України і автор даної статті. Відповідь про те, наскільки успішно це йому вдалося, – у кінці статті.
Так, розглянувши позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «У» (Україна) до компанії «В» (Туреччина), МКАС вирішив стягнути з компанії «В» (далі – Компанія) на користь ТОВ «У» (далі – Товариство) понесені витрати на усунення дефектів обладнання, поставленого Товариству Компанією, і, крім того, витрати Товариства по сплаті арбітражного збору.
Позовні вимоги Товариства до Компанії були засновані на Контракті, укладеному між Компанією та Товариством (далі – Контракт), згідно з яким Компанія продала, а Товариство придбало вироблене Компанією обладнання.
На підтвердження факту передачі обладнання сторони Контракту підписали відповідний акт приймання-передачі (далі – Акт). Обладнання було оплачене Товариством по факту виготовлення, після чого відбулась його доставка в Україну. Обладнання, разом з технічною документацією, було передане директору Товариства за вищевказаним Актом.
Згідно з Актом, підписаним сторонами Контракту, обладнання передано повністю, – у відповідності з умовами Контракту. Зауважень щодо якості й кількості обладнання у Товариства не було. Наявність недоліків чи пошкоджень обладнання мала бути оформлена в Додатку № 1 до Акту. Як вбачається з тексту цього Додатку, жодних недоліків, дефектів обладнання при здійсненні його приймання виявлено не було.
Таким чином, за умовами Контракту Компанія як Продавець повністю виконала свої зобов’язання щодо поставки обладнання.
Однак, Товариство, вважаючи, що Компанія не виконала своїх зобов’язань, звернулось із вищевказаним позовом до Компанії, розглянутим МКАС і задоволеним у повному обсязі.
Компанія, вважаючи такими, що підлягали застосуванню стосовно відповідного рішення МКАС передбачені чинним законодавством України правові підстави для його скасування в суді, звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва (далі – Суд першої інстанції) із клопотанням про скасування вищевказаного арбітражного рішення.
Нормативно-правовим актом України, який регулює питання можливих підстав для скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу, є Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.94 р. № 4002-ХІІ (далі – Закон № 4002-ХІІ). Так, п. 1 ст. 34 даного Закону визначено, що оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування згідно з пунктами 2 та 3 цієї статті.
В свою чергу, п. 2 ст. 34 Закону № 4002-ХІІ встановлює перелік підстав для скасування арбітражного рішення, однією з яких є підстава: «Якщо суд визначить, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України.»
Дана стаття присвячена аналізу саме цієї підстави для скасування арбітражного рішення.
Перед тим як наводити конкретні факти суперечності арбітражного рішення публічному порядку України, важливо визначити, що ж є «публічним порядком» в цілому, та «публічним порядком України», зокрема, а також – «порушенням публічного порядку».
Так, п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24.12.99 р. № 12 (далі – Постанова Пленуму ВСУ № 12) визначає публічний порядок як правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо).
Визначення терміну «публічний порядок» також міститься у Законі України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.05 р. № 2709-IV (далі – Закон № 2709-IV). Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону № 2709-IV норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основами правопорядку (публічного порядку) України. Тобто, у даному випадку публічний порядок України розуміється як основи її правопорядку.
Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) у ст. 228 містить вказівку на те, що слід вважати «порушенням публічного порядку».
Так, згідно з ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Визначальні принципи і засади конституційного ладу України встановлені Конституцією України. Так, ст. 1 Конституції України визначає, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Ст. 8 Конституції України встановлює принцип верховенства права, що передбачає безумовне дотримання норм Конституції, законів України, підзаконних нормативних актів.
Контракт є договором купівлі-продажу товару (в даному випадку – у вигляді обладнання), укладеним між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах (в даному випадку – відповідно у Туреччині та Україні). У відповідності до положень Контракту правом, що регулює Контракт, є право України, як право країни позивача (яким у даному випадку було Товариство).
Відповідно до пп. b п. 1 ст. 1 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.80 р. (далі – Конвенція), яка набула чинності для України 01.02.91 р., ця Конвенція застосовується до договору купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах, зокрема, коли згідно з нормами міжнародного приватного права застосовано право Договірної держави.
Таким чином, положення цієї Конвенції підлягають застосуванню до правовідносин, що склались між сторонами Контракту.
У своєму позові до Компанії Товариство посилалось на укладення між сторонами Контракту Додатку № 2 до нього в обґрунтування визнання Компанією обставини наявності дефектів обладнання, проданого нею Товариству за Контрактом.
Насправді ж, фактично вищевказаний Додаток № 2 до Контракту укладений не був, оскільки Компанія не здійснила акцепт оферти Товариства щодо укладення цього Додатку № 2, як того вимагає Конвенція.
Як випливає зі змісту Додатку № 2 та фактичних обставин даної справи, пропозиція про його укладення була направлена Товариством Компанії.
Ця пропозиція була офертою в розумінні п. 1 ст. 14 Конвенції, оскільки вона досить виразна й висловлює намір оферента вважати себе зв’язаним у разі акцепту.
Згідно з п. 1 ст. 18 вищевказаної Конвенції заява чи інша поведінка адресата оферти, що висловлює згоду з офертою, є акцептом. При цьому, відповідно до п. 1 ст. 19 цієї Конвенції, відповідь на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить доповнення, обмеження чи інші зміни, є відхиленням оферти, і являє собою зустрічну оферту.
Отримавши Додаток № 2 до Контракту, член ради директорів Компанії, пан Н, здійснив виправлення англійської версії п. 3.1. цього Додатку, у якій було встановлено: «3.1. Seller is obliged to make the reparation works, indicated in p.p.1.1, 1.2 of the present Appendix during 45 (forty five) calendar days from the moment of its signing» («3.1. Продавець зобов’язується провести ремонтні роботи, вказані у п.п. 1.1., 1.2. даного Додатку протягом 45 (сорока п’яти) календарних днів з моменту підписання Додатку № 2»), – шляхом закреслення фрази «... of its signing» та внесення замість неї в Додаток № 2 фрази «... after repaired parts arrived to Seller» (тобто зміни строку проведення ремонтних робіт: 45 днів не з моменту підписання Додатку № 2, а з моменту отримання Продавцем деталей, які підлягають ремонту).
Таким чином, Додаток № 2 з виправленнями, внесеними у його п. 3.2. членом ради директорів Компанії, паном Н, є відповіддю на оферту, яка має на меті бути акцептом, але містить «інші зміни» в розумінні п. 1 ст. 19 Конвенції, а не акцептом в розумінні п. 1 ст. 18 цієї Конвенції.
Тому, відповідно до п. 1 ст. 19 Конвенції, Додаток № 2 є відхиленням оферти Товариства і являє собою зустрічну оферту. Як наслідок, Додаток № 2 не є укладеним в розумінні Конвенції.
Така ж позиція законодавця міститься і у чинному законодавстві України. Так, згідно з ч. 1 ст. 646 ЦК України відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.
З огляду на все вищевикладене, у даному випадку є всі підстави для визнання Додатку № 2 до Контракту неукладеним.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є, зокрема, усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Аналогічна норма міститься у Господарському кодексі України (далі – ГК України), згідно з ч. 2 ст. 180 якого господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є, зокрема, умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
У даному випадку, отримавши Додаток № 2 до Контракту, член ради директорів Компанії, пан Н, здійснив виправлення англійської версії п. 3.1. цього Додатку, засвідчивши це виправлення своїм підписом, а тому такі дії пана Н, як повноважного представника Компанії, слід вважати заявою (вимогою) однієї зі сторін на досягнення згоди щодо умови договору в розумінні ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України.
Тому умова Додатку № 2 про те, з якого моменту відраховується строк, протягом якого Продавець зобов’язується провести ремонтні роботи, вказані у п.п. 1.1., 1.2. Додатку, є істотною.
Зі змісту позовної заяви Товариства, заперечень Компанії на цю позовну заяву, рішення МКАС, а також фактичних обставин справи вбачається, що сторони Додатку № 2 до Контракту не досягли згоди щодо його умови про те, з якого моменту відраховується строк, протягом якого Продавець зобов’язується провести ремонтні роботи, вказані у п.п. 1.1., 1.2. даного Додатку.
А, оскільки така умова, як було зазначено вище, є істотною для Додатку № 2, він мав бути визнаний судом неукладеним на підставі положень ст.ст. 18 та 19 Конвенції, ст.ст. 638 та 646 ЦК України, а також ст.ст. 180 та 181 ГК України.
Зокрема, відповідно до ч. 8 ст. 181 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).
Оскільки Додаток № 2 до Контракту, як було показано вище, є неукладеним, він фактично є таким, що не відбувся. Це означає, що сторони у даному випадку підписали вищевказаний документ, спрямований на виникнення у Компанії обов’язків за Контрактом, але він не дає можливості зрозуміти, на яких конкретних умовах сторони бажають будувати свої відносини згідно з Додатком № 2. У даному випадку це виразилось в тому, що:
- з однієї сторони, Товариство бажало, щоб Компанія згідно з п. 3.1. Додатку № 2 прийняла на себе зобов’язання провести ремонтні роботи, вказані у п.п. 1.1., 1.2. даного Додатку, протягом 45 (сорока п’яти) календарних днів з моменту підписання Додатку № 2;
- а, з іншої, – Компанія не бажала укладати Додаток № 2 з формулюванням п. 3.1. Додатку № 2, запропонованим Товариством, а наполягала на тому, щоб Компанія згідно з п. 3.1. Додатку № 2 прийняла на себе зобов’язання провести ремонтні роботи, вказані у п.п. 1.1., 1.2. даного Додатку, протягом 45 (сорока п’яти) календарних днів з моменту отримання нею деталей, які підлягають ремонту.
Тому не можна вважати таким, що відбувся (був укладеним), такий Додаток № 2 до Контракту, який не давав можливості зрозуміти, на яких конкретних умовах сторони цього документу бажають будувати свої відносини. У даному випадку момент, з якого Продавець приймає на себе зобов’язання провести ремонтні роботи, вказані у п.п. 1.1., 1.2. Додатку № 2 протягом 45 (сорока п’яти) календарних днів, є настільки невизначеним, що не дає змоги зрозуміти, в який часовий проміжок після підписання сторонами цього Додатку Продавець повинен здійснити вищевказані роботи. А, між тим, юридичний факт прострочення Продавцем строку виконання цих ремонтних робіт ліг в основу претензії Товариства до Компанії в частині стягнення штрафних санкцій та понесених витрат на усунення дефектів обладнання.
Наслідком того, що Додаток № 2 до Контракту є неукладеним, є той факт, що у Компанії в даному випадку відсутній обов’язок перед Товариством по проведенню ремонтних робіт, вказаних у п.п. 1.1., 1.2. цього Додатку. І, як наслідок, у Товариства не було правових підстав вимагати від Компанії стягнення на свою користь штрафних санкцій за невиконання Компанією обов’язків, що випливали з Додатку № 2, а також понесених витрат на усунення дефектів обладнання.
Незважаючи на це, рішенням МКАС позовні вимоги Товариства в частині стягнення з Компанії вищевказаних штрафних санкцій та понесених витрат на усунення дефектів обладнання були задоволені у повному обсязі. Тим самим МКАС фактично створив Товариству правові підстави для заволодіння майном Компанії у вигляді грошових коштів останньої на відповідну суму, – на підставі обов’язкового до виконання арбітражного рішення. А це, як випливає з положень п. 12 Постанови Пленуму ВСУ № 12; ч. 1 ст. 12 Закону № 2709-IV; ст. 228 ЦК України; ст.ст. 1, 8, 129 Конституції України, – є порушенням публічного порядку України.
Більше того, подібні арбітражні рішення ведуть до погіршення іміджу України в очах світової спільноти, зневіри існуючих та потенційних іноземних інвесторів у можливості захистити свої права в нашій країні у разі їх порушення.
Судом першої інстанції за результатами розгляду цивільної справи за клопотанням Компанії про скасування рішення МКАС була постановлена ухвала, якою в задоволенні вищевказаного клопотання Компанії відмовлено.
У своїх запереченнях на клопотання Компанії Товариство стверджувало, що заявник у даному випадку нібито вимагав від суду перегляду справи по суті. Насправді клопотання заявника було складене (як показано вище) в рамках підстав для скасування рішення МКАС, викладених у ст. 34 Закону № 4002-ХІІ, а розгляд даної справи Судом першої інстанції відбувався за процедурою, вказаною у вищезазначеній ст. 34 Закону № 4002-ХІІ.
Однак, у своїй ухвалі суд першої інстанції не знайшов місце для оцінки такої підстави для скасування арбітражного рішення, як порушення арбітражним рішенням публічного порядку України. У зв’язку з цим склалось враження, що суддя взагалі не обізнана з нюансами цієї підстави для скасування арбітражного рішення. А тому, керуючись народною мудрістю про «золотий статус мовчання», вирішила нічого не писати з даного приводу.
Біда в тому, що судовий процес – це не базар і не діалог давніх приятелів, де навмисне чи ненавмисне ухилення одного зі співрозмовників від відповіді на конкретне питання може бути нормально сприйняте іншими учасниками діалогу.
На це прямо вказав судам нижчих ланок Пленум Верховного Суду України в п. 2 своєї Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 від 18.12.09 р., зазначивши, що обґрунтованим визнається, зокрема, рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Це ж саме вимагає від національних судів країн, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Європейський Суд з прав людини (далі – Європейський Суд).
Зокрема, як зазначив Європейський Суд у своєму рішенні Save Britain’s v. Number 1 Poultry Ltd. (1991 р.), концепція справедливого судового розгляду гарантує також право на обґрунтоване судове рішення. Ця вимога випливає з обов’язку справедливого судового розгляду і є необхідною для здійснення правосуддя на всіх етапах процесу. Тому судовий орган зобов’язаний викласти в зрозумілій формі обґрунтування схваленого рішення чи вироку.
Дану позицію Європейський Суд підтвердив і у справі Hadjianastassiou v. Greece (1992 р.), в рішенні по якій зауважив, що національні суди повинні наводити з достатньою чіткістю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення. Саме це, серед іншого, робить можливим для особи ефективно використати своє право на апеляцію.
Таким чином, у даному випадку ухвала Суду першої інстанції була неповною, оскільки, ігноруючи ті чи інші обставини, на які посилався у своєму клопотанні заявник, суддя була зобов’язана обґрунтувати, з яких підстав вона не бере їх до уваги (чого, зрештою, зроблено не було).
Проте, на цю обставину не звернули уваги суди апеляційної та касаційної інстанцій, які переглядали ухвалу Суду першої інстанції.
Так, не погодившись з ухвалою Суду першої інстанції, Компанія оскаржувала її як в апеляційному, так і в касаційному порядку. Однак, суди апеляційної та касаційної інстанцій своїми ухвалами відхилили відповідні апеляційну та касаційну скарги Компанії, а ухвалу Суду першої інстанції залишили без змін.
При цьому жоден із судів, які розглядали дану справу, не поставився до викладених Компанією аргументів у частині порушення публічного порядку, як підстави для скасування рішення МКАС, із належною відповідальністю (що найбільш прикро – навіть Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ)). Тому можна зробити висновок про те, що для наших судів така підстава для скасування рішення МКАС, як порушення публічного порядку, викликає певні труднощі. Хотів написати, що цю проблему може усунути подальша судова практика з даного напряму, проте зловив себе на думці, що практиці цій братися нізвідки, якщо наші суди й надалі будуть ігнорувати аргументацію заявників у частині порушення публічного порядку як підстави для скасування арбітражних рішень.
Тому найкращим вирішенням даної проблеми можуть стати відповідні роз’яснення з цього питання ВССУ або Верховного Суду України.
 

Автор статті: Михайло Рєзнік, адвокат

Залишити коментар

Коментар*