Статті

АКТИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА – ЯКІ ВОНИ?

питання віднесення тих чи інших нормативно-правових актів до актів цивільного законодавства

З прийняттям Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) ми, здавалося б, отримали чіткий перелік актів цивільного законодавства України, якими відповідно до ст. 4 ЦК України є: Конституція України; власне ЦКУ; інші закони України, прийняті відповідно до Конституції України та ЦКУ; акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України (далі – КМУ); нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади АР Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 10 ЦКУ чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.
Як бачимо, за визначенням ст. 4 ЦКУ коло актів цивільного законодавства є обмеженим. До нього, наприклад, не входять нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування.
Тільки звернення до положення ч. 4 ст. 11 ЦКУ дає підстави стверджувати, що нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування можуть застосовуватися до цивільних правовідносин. Так, відповідно до вказаної норми ЦКУ у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади АР Крим або органів місцевого самоврядування. Але, як бачимо, для того щоб застосувати до цивільних правовідносин акти органів місцевого самоврядування, потрібно віднайти в актах цивільного законодавства пряму вказівку на можливість такого застосування.
Вважаємо це неправильним, оскільки ті ж самі акти органів місцевого самоврядування мають для регулювання цивільних правовідносин не менш важливе значення, ніж акти цивільного законодавства.
Крім того, наприклад, норма ч. 2 ст. 71 Закону України від 21.05.97 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі – Закон № 280) взагалі захищає законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування від втручання органів виконавчої влади та їх посадових осіб, а також позбавляє органи виконавчої влади та посадових осіб цих органів вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Тому, враховуючи вищевказані приписи ч. 4 ст. 11 ЦКУ, можемо припустити гіпотетичну ситуацію, коли в актах цивільного законодавства буде відсутня вказівка на можливість виникнення цивільних прав і обов’язків із певного нормативно-правового акту органу місцевого самоврядування, а згідно з Конституцією України та законами України виникнення вищевказаних цивільних прав і обов’язків належатиме саме до повноваження цього органу місцевого самоврядування. В такому випадку формально нормативно-правовий акт органу місцевого самоврядування не буде застосовуватися при відсутності вказівки на можливість такого застосування в акті цивільного законодавства, а можливість вирішення відповідного питання органом виконавчої влади виключатиметься «принципом невтручання», закріпленим у ч. 2 ст. 71 Закону № 280. Тобто питання фактично не регулюватиметься жодним нормативно-правовим актом.
Правда, безглузда ситуація? Але її виникнення на практиці не видається чимось нереальним. Тому доцільним було б віднести нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування до актів цивільного законодавства.
Чому так детально зупинилися на цьому питанні? А тому, що згідно з ч. 1 ст. 203 ЦКУ зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Тобто, якщо підійти до змісту наведеної законодавчої норми буквально, то зміст правочину може суперечити нормативно-правовому акту цивільного законодавства, який не є актом цивільного законодавства. Такий висновок відверто мінімізує ту особливу роль місцевого самоврядування в Україні, яку надав йому законодавець в ч. 1 ст. 2 Закону № 280 (а саме, роль гарантованого державою права та реальної здатності територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України). В контексті наведеної норми ч. 1 ст. 2 Закону № 280 можливість правочину суперечити нормативно-правовому акту органу місцевого самоврядування не свідчить про реальну здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Добре, що хоч Пленум Верховного Суду України при тлумаченні положень ст. 4 ЦКУ в п. 2 своєї постанови від 06.11.09 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі – Постанова № 9) не повторює помилку законодавця і вказує, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів (а отже – й нормативно-правовим актам органів місцевого самоврядування), прийнятих відповідно до Конституції України. Така вказівка Пленуму Верховного Суду України враховує реальну практику правовідносин щодо реалізації норм ст. 4 та ч. 1 ст. 203 ЦКУ та підтверджує усе сказане вище.
Тому принаймні за правильність практики судів з даного питання при розгляді цивільних справ можна бути спокійним. Та й, як показує практика, наприклад, господарських судів, вони у своїх рішеннях також досить часто посилаються на вищенаведену вказівку з Постанови № 9, хоча, як видно з назви цієї Постанови, її положення мали б застосовуватися тільки при розгляді цивільних справ.
Для прикладу можна звернутися до мотивувальної частини постанови Київського апеляційного господарського суду від 16.01.13 р. у справі № 5011-30/13263-2012: «Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.09 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Отже, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади».

Однак, як показує практика, проблемним моментом ст. 4 ЦКУ є не лише те, що законодавець не захотів (чи, може, забув) віднести до актів цивільного законодавства деякі нормативно-правові акти, а й те, що до категорії актів цивільного законодавства не можна беззастережно зараховувати всі ті нормативно-правові акти, які зазначені у цій статті ЦКУ.
І проблема тут в тому, що згідно зі ст. 1 вказаного Кодексу цивільним законодавством регулюються не будь-які відносини, а лише особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників.
Саме виходячи з такого визначення відносин, які регулюються цивільним законодавством, відповідач у справі, яка буде наведена нижче, намагався переконати суд в тому, що нормативно-правовий акт, положення якого були порушені при укладенні договору (питання про визнання недійсним якого ставив позивач саме на підставі порушення вищевказаного нормативно-правового акту при укладенні договору), не є актом цивільного законодавства (а, отже, що суперечність договору цьому нормативно-правовому акту не може бути підставою для визнання договору недійсним).
Так, між Державним підприємством «І» (далі – Підприємство) та Товариством з обмеженою відповідальністю «А» (далі – Товариство) був укладений договір про надання невиключного права на використання комп’ютерної програми «Є» (далі – Договір), умовами якого передбачено, що Товариство надає Підприємству в порядку та на умовах, визначених Договором, невиключне право на використання комп’ютерної програми «Є» (далі – Комп’ютерна програма), з метою забезпечення функціонування Єдиного державного реєстру судових рішень (далі – Реєстр).
Згідно з Договором:
1) строк дії права на використання, що надається за цим Договором Підприємству, визначається з дати підписання сторонами акту приймання-передачі та діє протягом строку дії Договору;
2) Товариство зобов’язане передати Підприємству Комп’ютерну програму у стані, придатному для використання за функціональним призначенням, право на використання та технічну документацію за відповідним актом приймання-передачі, передбаченим цим Договором;
3) право на використання Комп’ютерної програми виникає у Підприємства з дати підписання акту приймання-передачі;
4) Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін.
Однак, після укладення та часткового виконання Договору Підприємство звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Товариства про визнання Договору недійсним в цілому з моменту укладення (справа № 5011-72/9190-2012).
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Підприємство зазначало, що Договір укладено з порушенням норм чинного цивільного законодавства України, оскільки за ним Підприємству передані невиключні права на використання Комп’ютерної програми, а законодавством передбачено, що програмне забезпечення, розроблене на замовлення Державної судової адміністрації України (далі – ДСА України) (яка у даному випадку була засновником Підприємства) та/або придбане нею, база даних реєстру є власністю держави в особі ДСА України. Таким чином, Підприємство вважало, що Договір укладено з порушенням норм чинного цивільного законодавства України, а відтак – останній підлягав визнанню недійсним.
Господарський суд м. Києва, розглядаючи дану справу, встановив, зокрема, що:
1. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції ДСА України забезпечує ведення Реєстру. Порядок ведення Реєстру затверджується КМУ.
2. Пунктами 4, 5 Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень (далі – Порядок), затвердженого постановою КМУ від 25.05.06 р. № 740 (далі – Постанова № 740), встановлено, що формування та функціонування Реєстру забезпечується за рахунок коштів державного бюджету. Програмне забезпечення Реєстру, розроблене на замовлення ДСА України та/або придбане нею, база даних Реєстру є власністю держави в особі ДСА України.
3. За Договором Підприємству надано невиключні права на використання Комп’ютерної програми з метою забезпечення функціонування Реєстру.
4. Таким чином, передаючи Підприємству невиключні права на використання Комп’ютерної програми, Товариство зберігає за собою право на її використання та передачу іншим особам, що суперечить положенням п.п. 4, 5 Порядку, затвердженого Постановою № 740.
Далі, посилаючись на ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦКУ, суд визнав недійсним Договір з моменту укладення, оскільки положення Договору, на його думку, суперечили положенням чинного законодавства України.
У своїй апеляційній скарзі на вищевказане рішення суду Товариство зазначало, що суд при його винесенні не врахував положення ст. 1 ЦКУ, відповідно до якого цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників.
В той же час, згідно з п. 1 Порядку, цей Порядок визначає процедуру формування та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень.
Таким чином, Порядок не регулює ні майнових, ні особистих немайнових відносин, а тому не належить до актів цивільного законодавства. В тому числі, Порядок не регулює відносини, що виникли між Підприємством та Товариством з приводу укладення та виконання Договору. Отже, Договір жодним чином не може суперечити Порядку, оскільки вказані акти регулюють відносини різного виду.
А значить, посилання суду на суперечність Договору положенням п.п. 4, 5 Порядку є безпідставним, оскільки станом на момент вчинення Договору його зміст не суперечив актам цивільного законодавства.
З приводу цього Київський апеляційний господарський суд у своїй постанові по даній справі висловив таку позицію: «Колегія суддів не приймає до уваги твердження апелянта, що Постанова Кабінету Міністрів України від 25.05.2006 р. № 740 не є актом цивільного законодавства, виходячи з наступного.
Частиною 4 ст. 4 ЦК України визначено, що актами цивільного законодавства є серед іншого постанови Кабінету Міністрів України.
Враховуючи зазначене, відповідні норми Порядку, які регулюють питання власності на Комп’ютерну програму, слід вважати актом цивільного законодавства».

В свою чергу, у касаційній скарзі по даній справі Товариство зазначило, що Київським апеляційним господарським судом не враховано той факт, що застосування того чи іншого нормативно-правового акту залежить від предмету регулювання та виду суспільно-правових відносин, до яких він застосовується, а не від органу, яким його видано.
Однак, Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ), ухвалюючи постанову від 26.11.12 р. за результатами розгляду вищевказаної касаційної скарги Товариства, погодився у даному питанні з позицією судів попередніх інстанцій, залишивши вказану касаційну скаргу без задоволення.
При цьому, з даного питання має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (ст. 4 ЦКУ) у подібних правовідносинах, внаслідок чого ВГСУ прийнято судове рішення, що суперечить наявній судовій практиці судів касаційної інстанції та позиції Верховного Суду України (далі за текстом – ВСУ).
Так, у серпні 2010 року Публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі – ПАТ) звернулося до суду із позовом до Адвокатського об’єднання «Бріарей» (далі – АО), ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та стягнення коштів, посилаючись на те, що 01.07.09 р. між ним та АО був укладений договір про надання правової допомоги (далі – Договір), яка полягає, зокрема, у стягненні простроченої заборгованості на користь ПАТ, включаючи досудове врегулювання, судові процедури, представництво інтересів у виконавчому провадженні та інше. За умовами цього договору ПАТ зобов’язалося сплатити на користь АО гонорар виключно за досягнення кінцевого результату: із зарахування грошових коштів позичальника на рахунок банку – 10% від фактично отриманих банком коштів; у вигляді прийняття банком на баланс заставленого майна або отримання банком будь-яких інших активів у рахунок погашення заборгованості – 8% від оціночної вартості заставленого майна чи активів, за якою вони були прийняті на баланс банку; у вигляді реструктуризації зобов’язань позичальника – 1% від розміру реструктурованого зобов’язання. Оскільки умови Договору в частині виплати гонорару суперечать вимогам ч. 1 ст. 901, ч. 1 ст. ЦКУ, Правилам адвокатської етики, ПАТ просило відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦКУ визнати Договір недійсним і стягнути солідарно з АО, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на його користь 301 600 тис. грн. та судові витрати.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19.11.10 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16.03.11 р., у задоволенні позову ПАТ відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) від 25.06.11 р. у цивільній справі № 2-16129/10 касаційна скарга заступника Генерального прокурора України була відхилена, рішення судів попередніх інстанцій залишені без змін.
При цьому позиція судів першої та апеляційної інстанцій, підтримана ВССУ, ґрунтувалась, зокрема, на тому, що Правила адвокатської етики не є актом цивільного законодавства. Ця позиція знайшла відображення у постанові ВСУ від 28.11.11 р., прийнятій за результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд вказаної ухвали ВССУ: «Крім того, Правила адвокатської етики поширюються виключно на адвокатів і види їх професійної діяльності та не є актом цивільного законодавства в розумінні ст. 4 ЦК України».
Така позиція ВСУ та ВССУ у цивільній справі № 2-16129/10 є аналогічною позиції Товариства у справі № 5011-72/9190-2012 про те, що Порядок не регулює відносини, які виникли між Позивачем та Відповідачем з приводу укладення та виконання Договору, а тому не є актом цивільного законодавства в розумінні ст. 4 ЦКУ.
Як вже було зазначено вище, Порядок визначає процедуру формування та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Він регулює відносини, що виникли між адміністратором, держателем (ним є Державна судова адміністрація) та користувачами Реєстру, судами, тобто обмеженим колом осіб (виключно на яких, як і у випадку з адвокатами та Правилами адвокатської етики, поширюється дія Порядку). Ані Підприємство, ані Товариство не належать до таких осіб.
Як бачимо, у двох постановах (по господарській справі № 5011-72/9190-2012 та по цивільній справі № 2-16129/10) суди касаційної інстанції неоднаково застосували ст. 4 ЦКУ та підтримали дві протилежні позиції судів попередніх інстанції по відповідних справах з одного й того ж питання:
1. У справі № 5011-72/9190-2012 ВГСУ підтримав позицію судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Порядок, затверджений Постановою № 740, який регулює відносини, що виникли між обмеженим колом осіб (адміністратором, держателем та користувачами Реєстру, судами), і поширює свою дію виключно на цих осіб, є актом цивільного законодавства в розумінні ст. 4 ЦКУ.
2. У цивільній справі № 2-16129/10 ВССУ та ВСУ підтримали позицію судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Правила адвокатської етики, які регулюють відносини, що виникли між обмеженим колом осіб (адвокатами), і поширюють свою дію виключно на цих осіб, не є актом цивільного законодавства в розумінні ст. 4 ЦКУ.
Таким чином, мало місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (зокрема, норми ст. 4 ЦКУ), внаслідок чого було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.
А, як випливає з положення ч. 1 ст. 111-16 Господарського процесуального кодексу України, неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, є підставою для звернення до ВСУ із заявою про перегляд судових рішень господарських судів.
Однак, ВГСУ, який вирішував питання допуску справи № 5011-72/9190-2012 до провадження ВСУ, відмовив Товариству у такому допуску, поставивши таким чином масну крапку на намаганнях Товариства відстояти свої інтереси в українських судах.
Разом з тим, ставити хрест на перспективах Товариства у боротьбі зі свавіллям Підприємства, підтриманим вітчизняними судами всіх інстанцій (як і в будь-яких інших ситуаціях подібного свавілля), зарано, доки існує можливість звернення до Європейського Суду з прав людини. І Товариство не збирається відмовлятись від можливості відстояти свої права у Страсбурзі.

Автор статті: Михайло Рєзнік, адвокат Юридична колегія «Центр реалізації права»

Залишити коментар

Коментар*