Статті

ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ В КОНТЕКСТІ ВИЗНАЧЕННЯ МОЖЛИВИХ ОБ’ЄКТІВ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Розглянемо конкретні об’єкти права власності, якими, відповідно до процитованої норми, є речі (майно).
З речами все зрозуміло, адже згідно зі ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Таким чином, річ є типовим прикладом того, що ми розуміємо під класичним об’єктом права власності.
Складніше з визначенням поняття майна як об’єкта права власності.
Так, з набранням чинності ЦК України вітчизняне законодавство України, здавалось, отримало чітке визначення поняття «майно». Відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. І, якщо сутність таких категорій як «окрема річ» та «сукупність речей», легко виводяться з поняття «річ», наведеного у ст. 179 ЦК України, то визначення понять «майнові права» та «майнові обов’язки» у ЦК України відсутні. Для віднайдення визначень цих понять слід звертатись до положень інших нормативно-правових актів.
Зважаючи на подальший зміст даної статті, зосереджу свою увагу на розкритті поняття «майнові права».
Визначення цього поняття наведене в Законі України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.01 р. № 2658-ІІІ. Так, згідно зі ст. 3 цього Закону майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.
Це визначення (а конкретно – фраза «а також інші специфічні права») дає можливість віднести до категорії «майнових» величезну кількість прав – за умови скрупульозного підходу до обґрунтування своєї позиції (аж надто – коли ця позиція підкріплена практикою Європейського Суду з прав людини (далі – Європейський Суд), обов’язковість прямого застосування якої при вирішенні спорів судами України не викликає жодних сумнівів).
Такий скрупульозний підхід було застосовано і під час підготовки автором цієї статті заяви до Європейського Суду на підставі фактичних обставин, наведених нижче.
Так, між Будівельною Корпорацією «У» (далі – Корпорація) та громадянином К (далі – Інвестор) був укладений Договір інвестування будівництва житлового будинку (далі – Договір).
Після оплати за Договором Корпорація надала Інвестору Довідку про повне внесення інвестиційного внеску та Акт приймання-передачі майнових (речових) прав за Договором. Таким чином, Інвестор виконав свої обов’язки за Договором у повному обсязі.
Пізніше між Корпорацією та Інвестором було підписано Угоду про внесення змін до Договору, відповідно до якої сторони домовились, що всі спори та розбіжності, що виникають та/або можуть виникнути між ними, будуть вирішуватись третейським судом. Цією ж Угодою третейським суддею було обрано громадянина С, що мав вищу юридичну освіту.
Згодом, через невиконання Корпорацією своїх обов’язків за Договором, на підставі положень Угоди про внесення змін до Договору, в приміщенні буд. 6-А по вул. М у м. Києві третейським судом, створеним для вирішення конкретного спору (ad hoc), під головуванням судді С за участю секретаря Ш (далі – Третейський суд) було ухвалено рішення, яким за Інвестором було визнано право власності на майнове право щодо частки в об’єкті інвестування та право власності на частку в об’єкті незавершеного будівництва.
Згідно з національним законодавством України, рішення третейського суду набирає законної сили та підлягає виконанню з моменту його постановлення.
Відповідно до ч. 3 ст. 55 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.04 р. № 1701-IV (далі – Закон № 1701-IV) в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин (ч. 3 ст. 55 Закону № 1701-IV була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» від 05.03.09 р. № 1076-VI) виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа. Зважаючи на вищезазначене, Інвестор звернувся до компетентного суду (загального місцевого суду за місцем розгляду справи третейським судом) із заявою про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду, створеного для вирішення конкретного спору.
Під час розгляду питання про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду, заявником було отримано у третейського судді С та надано до загального місцевого суду всі матеріали справи, що розглядалася в порядку третейського судочинства. Інвестором також були надані загальному місцевому суду вичерпні пояснення по суті справи.
Представник Корпорації у судове засідання не з’явився, хоча про час та місце розгляду справи Корпорація була належним чином сповіщена судом. Від Корпорації заперечень на подану Інвестором заяву не надходило.
У задоволенні заяви про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду Інвестору було відмовлено, про що постановлено відповідну ухвалу.
Інвестор подав апеляційну скаргу на ухвалу місцевого загального суду.
Однак, суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційну скаргу Інвестора, своєю ухвалою відмовив у її прийнятті до розгляду та повернув її Інвестору.
Підставою для відмови у прийнятті до розгляду апеляційної скарги стало положення ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), яка на думку суду, передбачала вичерпний перелік ухвал, на які могли бути подані скарги окремо від рішення суду.
Слід зауважити, що, зважаючи на специфіку отримання виконавчих документів на рішення третейських судів, та враховуючи те, що процедура розгляду справ третейськими судами, винесення ними рішень та їх подальше виконання, передбачена лише Законом № 1701-IV, така практика судів створює реальні перешкоди в оскарженні ухвал компетентних судів, якими заявникам відмовляють у видачі виконавчих листів.
Відповідно до ч. 8 ст. 8 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону).
Так, споріднені за своєю правовою природою ухвали про відмову у видачі дублікату виконавчого листа, – включені до переліку ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду (п. 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК України). З цього приводу є рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2010 від 27.01.10 р. у справі № 1-7/2010 (далі – рішення КСУ № 1-7/2010), в резолютивній частині якого зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення п. 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК України стосовно можливості апеляційного оскарження ухвали суду щодо видачі дубліката виконавчого листа у взаємозв’язку з положенням п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України необхідно розуміти як таке, що передбачає право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції як про видачу дубліката виконавчого листа, так і про відмову у його видачі.
Відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
В абз. 7 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини рішення КСУ № 1-7/2010 зазначено, що положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України стосовно забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, визначених законом, слід розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом.
Цивільне процесуальне законодавство України не містить норм, які б прямо забороняли приймати до розгляду скарги на ухвали суду першої інстанції, подані окремо від рішення суду. Також відсутня норма, яка б передбачала обов’язковість для суду апеляційної інстанції відмовляти у відкритті провадження, у разі, якщо оскарження ухвали окремо від рішення суду не передбачено ст. 293 ЦПК України.
Враховуючи те, що рішення третейського суду, щодо якого Інвестор намагався отримати виконавчий лист, було винесено на його користь, а також, виходячи з положення ч. 1 ст. 51 Закону № 1701-IV, згідно з яким рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, – оскаржити зазначену вище ухвалу загального місцевого суду шляхом включення заперечення на ухвалу до апеляційної скарги на рішення суду не було можливим.
Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Рішенням Конституційного суду України від 25.11.97 р. № 6-зп щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України встановлено, що кожен громадянин України має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, посадових і службових осіб, якщо громадянин України вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушує або ущемляє його права і свободи чи перешкоджає їх здійсненню, а тому потребує правового захисту в суді.
Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.97 р. № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України встановлено:
1. Ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України вважає, що його права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод;
2. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.
В абз. 2 п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вказано, що ст. 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.
Інвестор оскаржив ухвалу суду апеляційної інстанції в касаційному порядку. Однак, суд касаційної інстанції відмовив Інвестору у відкритті касаційного провадження.
З цього моменту Інвестора фактично було позбавлено можливості виконати рішення Третейського суду, винесеного на його користь.
Наведені вище факти засвідчують порушення не лише вимог національного законодавства України, але і вимог Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Зокрема, у даному випадку мало місце порушення положень ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції (далі – Протокол 1).
Так, ст. 1 Протоколу 1 закріплене, зокрема, право кожного на повагу своєї власності, відповідно до якого ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.
У справі Stran Greek Refineries v. Greece (1994 р.) до поняття права власності за змістом ст. 1 Протоколу 1 Європейський Суд відніс рішення судів та арбітражних судів. Зокрема, розглядаючи звернення заявника (грецького підприємця) по даній справі, Європейський Суд вирішив, що рішення арбітражного суду про присудження власності є майном за змістом ст. 1 Протоколу 1, і тому підлягає захисту.
У даному випадку, як і у справі Stran Greek Refineries v. Greece, рішення суду, а саме Третейського суду, створеного для розгляду конкретного спору, було остаточним та не могло бути оскаржене (норма ч. 1 ст. 51 Закону № 1701-IV).
Слід одразу зауважити, що вищевказаний Третейський суд володів усіма характеристиками, необхідними для визнання його «незалежним і неупередженим судом, створеним на основі закону» за визначенням ст. 6 Конвенції, – відповідно до тлумачення цього положення ст. 6 Конвенції, наведеного в рішенні Fyndly v. UK (1997 р.). А саме: при винесенні свого рішення Третейський суд виконував судові функції; був незалежним та неупередженим; по цьому рішенню, у випадку позитивного вирішення компетентним державним судом питання про видачу виконавчого листа, Інвестор міг би примусово отримати майнове право щодо частки в об’єкті інвестування та право власності на цю частку, оцінену незалежною експертизою в чітко визначеній сумі грошових коштів.
Однак, компетентними державними органами Інвестору було відмовлено у визнанні та виконанні вищевказаного рішення Третейського суду. Як наслідок, з вини представників держави Інвестор був позбавлений права власності на частку в об’єкті інвестування, тобто можливості володіти, користуватися і розпоряджатися нею на власний розсуд.
Отже, проблема у даному випадку, як і у справі Stran Greek Refineries v. Greece (де спеціально прийнятий державою закон визнавав рішення арбітражного суду, за яким заявник міг примусово отримати борг (майно) від держави, таким, що не підлягало виконанню), полягала лише в тому, що представники держави унеможливили виконання законного і обґрунтованого рішення Третейського суду, винесеного на користь Інвестора, проти якого не заперечував навіть відповідач (!).
Як наслідок з усього вищезазначеного, випливає, що у даному випадку мало місце необґрунтоване позбавлення Інвестора права власності шляхом втручання держави у процес виконання законного та обґрунтованого рішення Третейського суду, винесеного на його користь (що є порушенням ст. 1 Протоколу 1).
Крім того:
1) у справі Timofeyev v. Russia (2003 р.) Європейський Суд зазначив, що позов громадянина за змістом ст. 1 Протоколу 1 може становити власність, якщо він є достатньо обґрунтованим, щоб підлягати примусовому виконанню. Вимоги, викладені Інвестором у позовній заяві, яку він подав до Третейського суду (відповідач: Корпорація), були задоволені повністю. У третейського судді, який вирішував дану справу, не виникло жодних сумнівів у достатній обґрунтованості позову Інвестора (позовних вимог). Відповідач також не заперечував проти позовних вимог Інвестора, що є свідченням того, що він погодився з їх змістом;

2) у справі Pine Valley Development v. Ireland (1993 р.) Європейський Суд відніс до права на майно правомірні очікування заявника на настання певних обставин, пов’язаних з правом власності. У даному випадку в разі позитивного вирішення питання про примусове виконання рішення Третейського суду Інвестор міг би розраховувати на володіння, користування і розпорядження часткою в об’єкті інвестування на чітко визначену експертним шляхом грошову суму (він мав намір у майбутньому обладнати відповідне приміщення під офіс для ведення власного бізнесу). Однак, з вини представників держави його правомірні очікування щодо набуття права власності на цю частку в об’єкті інвестування досі залишаються нереалізованими.

Тому стосовно аналізованої у даній статті ситуації можна стверджувати про порушення ст. 1 Протоколу 1 не лише в контексті необґрунтованого позбавлення Інвестора права власності через позбавлення його можливості виконати законне та обґрунтоване рішення Третейського суду, винесене на його користь, але і у контексті позбавлення Інвестора права власності на позов – достатньо обґрунтований, щоб підлягати виконанню, а також – на правомірні очікування Інвестора щодо настання певних обставин, пов’язаних з правом власності.

Повертаючись до визначень понять «права власності», а також «майнових прав» як об’єкта права власності, наведених на початку цієї статті, – можна стверджувати, що, зважаючи на ліберальність цих визначень, – через фактичні обставини конкретної справи та прецедентну практику Європейського Суду, – автор віднайшов принаймні три категорії, які цілком можуть бути об’єктами права власності, а саме:
1. Рішення судів, за якими особи можуть примусово отримати майно.
2. Позови – достатньо обґрунтовані, щоб підлягати виконанню.
3. Правомірні очікування осіб щодо настання певних обставин, пов’язаних з правом власності.
Хтось скаже: «Досить сміливі висновки!», а хтось: «Не сміливі – а відверто безглузді!». Таких читачів хотів би закликати розширити межі своїх уявлень (expand your mind!) про можливі об’єкти права власності.

Наостанок (для особливо скептичних читачів) хотів би навести non comment (лат. – «без коментарів») положення ст. 529 Французького Цивільного кодексу: «Є рухомим майном в силу визначення закону зобов’язання і позови, предметом яких є сплата грошових сум або права на рухомі речі, акції або частки у фінансових, торгових чи промислових компаніях…»
 

Автор статті: Михайло Рєзнік, адвокат

Залишити коментар

Коментар*