Статті

БЕЗМЕЖНЕ ПРАВОСУДДЯ, або Як одержати право займатися оціночною діяльністю без проходження відповідної дозвільної процедури

Поняття «дозвільна система» існує у світовій та вітчизняній правовій практиці вже досить давно і в загальному вигляді означає систему проходження відповідних процедур, в результаті яких держава надає особі право займатися бажаною діяльністю.
Дозвільну систему можна визначити як один зі способів контролю з боку держави над певними визначеними нею видами соціально-економічної активності, якими мають намір займатися ті чи інші особи на її території.
Знайшло своє відображення це поняття і у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ст. 1 Закону України від 06.09.05 р. № 2806-IV «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» дозвільна система у сфері господарської діяльності – це сукупність урегульованих законодавством відносин, які виникають між дозвільними органами, державними адміністраторами та суб’єктами господарювання у зв’язку з видачею документів дозвільного характеру, переоформленням, видачею дублікатів, анулюванням документів дозвільного характеру.
Оскільки практика видачі дозволів у сфері господарської діяльності має досить тривалу історію, вона вже давно сприймається суспільством як цілком нормальне явище. І кожен суб’єкт, що має намір займатися видом господарської діяльності, який передбачає одержання дозволу, знає, що для цього він спочатку має пройти, як правило, складну та довготривалу процедуру збирання і подачі відповідного пакету документів до органу державної влади, відповідального за той чи інший вид господарської діяльності. Іншого шляху при цьому просто не існує...
...Але не в Україні, де, як виявляється на практиці, цілком можливо одержати дозвіл у сфері господарської діяльності, не проходячи жодних таких процедур, – тільки на підставі рішення суду (що абсолютно не впливає на обов’язковість до виконання такого рішення всіма органами державної влади в силу ст. 129 Конституції України).
Так, предметом аналізу, проведеного автором даної статті, є застосування суддями вітчизняних судів (по конкретній справі) положень абз. 2 ч. 1 ст. 1192 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) у системному зв’язку з абз. 1 ч. 1 ст. 5, ч. 3 ст. 7 Закону України від 12.07.01 р. № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі – Закон про оцінку майна), щодо того, чи є юридична особа, яка отримала ліцензію на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури, суб’єктом оціночної діяльності, та чи має вона право на підставі такої ліцензії займатися оцінкою завданої шкоди та здійснювати оцінку для визначення розміру відшкодування або матеріального збитку.

Що встановив суд
Так, у справі № 22-ц/796/13960/2013 за апеляційною скаргою представника Відповідачки на рішення районного суду від 11.07.13 р. у цивільній справі № 2-631/12 за позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої пошкодженням квартири, Апеляційний суд м. Києва, який розглядав цю справу, вказав, що в додатку до ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної зі створенням об’єктів архітектури, виданої ТОВ «С», зазначено, що воно займається оцінкою завданої шкоди (цитуємо: «… в матеріалах справи міститься додаток до ліцензії «А», у якому зазначено, що крім технічного огляду та обстеження, товариство займається і оцінкою завданої шкоди»).
У зв’язку з цим, Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 06.11.13 р. відхилив апеляційну скаргу представника Відповідачки на згадане вище рішення районного суду, яким був задоволений позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої пошкодженням квартири. Вказане рішення суду апеляційної інстанції було залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ).
Таким чином, Апеляційний суд м. Києва у розглядуваній справі фактично висловив правову позицію, яка полягає в тому, що на підставі ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури, юридична особа має право займатися оцінкою завданої шкоди.
Обурений такою абсурдною позицією, представник Відповідачки звернувся до Фонду державного майна України (як компетентного державного органу у сфері видачі сертифікатів суб’єктів оціночної діяльності, далі - ФДМУ) з адвокатським запитом щодо незаконних висновків колегії суддів Апеляційного суду м. Києва у цивільній справі № 22-ц/796/13960/2013, на який отримав відповідь, у якій Фонд повідомив його, що ТОВ «С» не мало повноважень здійснювати оцінку для визначення розміру відшкодування або матеріального збитку. Таким чином, у своїй відповіді ФДМУ висловив протилежну правову позицію: на підставі ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури, юридична особа не має права займатися оцінкою завданої шкоди.
Виникає питання – чия позиція з цього приводу є правильною? Насправді відповідь на нього є настільки очевидною, що навіть не потребує глибокого дослідження (але, як виявилось, – не для суддів): звичайно, ліцензія на провадження господарської діяльності, пов’язаної зі створенням об’єктів архітектури, не може надавати юридичній особі права займатися оцінкою завданої шкоди.
Проблема полягає в уже згадуваній нормі ст. 129 Конституції України, відповідно до якої будь-яке судове рішення, яке вступило в законну силу (навіть найбільш безглузде за своєю суттю), є обов’язковим до виконання (на відміну від тієї ж відповіді ФДМУ на адвокатський запит представника Відповідачки, яка такого обов’язкового характеру не має). А також в тому, що ВССУ у даному випадку, замість того, щоб виправити цю очевидну помилку своїх колег із суду нижчої ланки, просто «відфутболив» касаційну скаргу Відповідачки.
На жаль, це є суворі реалії вітчизняної судової системи, й можуть траплятися випадки, коли «люди в мантіях», не відчуваючи над собою майже жодного «дамоклового меча», «творять правосуддя» як їм заманеться, та дозволяють собі спускатися з небес на землю, щоб заглибитись в суть справи, тільки по дзвінку «згори» або задля одержання взамін умовного «чемодану з грошима». От і виявляється, що окремі судді в нашій країні – це такі собі автомати для видачі необхідних судових рішень, які справно працюють лише за умови настання відповідних «мотивуючих» обставин. Всі інші, хто хоче одержати судове рішення, так би мовити, задарма (до речі, враховуючи й тих, які сплатили судовий збір за звернення до суду, адже він іде лише до державного бюджету), схожі на гравців у рулетку: пощастить – одержать позитивне для себе рішення, не пощастить (як от Відповідачці у даному випадку), – вибачайте.
Повертаючись до аналізованої справи, констатуємо очевидне – насправді ліцензія «А» була видана ТОВ «С» Державною архітектурно-будівельною інспекцією на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури. Й те, що колегія суддів Апеляційного суду м. Києва називає «оцінкою завданої шкоди», насправді означає «оцінку технічного стану будівельних конструкцій будівель, споруд та інженерних мереж». І про це прямо зазначається у додатку до ліцензії «А».
Тобто, вказана колегія суддів, яка розглядала цивільну справу № 22-ц/796/13960/2013, своєю ухвалою від 06.11.13 р. створила ганебний судовий прецедент, який по суті дозволяє ТОВ «С» займатися діяльністю професіональних оцінювачів на підставі ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної зі створенням об’єктів архітектури.
Насправді отриманню сертифіката суб’єкта оціночної діяльності передує складна процедура, пов’язана зі збиранням та поданням до ФДМУ низки необхідних документів. Ухвалою ж Апеляційного суду м. Києва фактично дозволено вказаному Товариству займатися діяльністю оцінювачів без одержання такого сертифіката суб’єкта оціночної діяльності, – лише на підставі ліцензії, виданої Державною архітектурно-будівельною інспекцією України. Це є прямим порушенням закону та необґрунтованим наданням певній особі права на зайняття діяльністю, яка потребує спеціального дозволу, без наявності такого дозволу. А також дискримінацією інших оцінювачів, які такі дозволи отримували з проходженням певної процедури.
Районний суд, який розглядав цю справу по першій інстанції, в своєму рішенні зазначив, що відповідно до зведеного кошторисного розрахунку вартості будівництва, підготовленого ТОВ «С» станом на 07.07.11 р., вартість ремонтно-будівельних робіт, проведення яких необхідно для усунення пошкоджень в квартирі, завданих внаслідок виконання ремонтно-будівельних робіт, становить 24 715 грн. 00 коп. Також в цьому рішенні суддя, що розглядав цю справу, зазначив, що згідно зі зведеним кошторисним розрахунком вартості ремонту матеріальна шкода, що була заподіяна Позивачці пошкодженням та залиттям її квартири, становить – 24 715 грн. 00 коп., та суд вважає за можливе задовольнити вимоги Позивачки про стягнення матеріальної шкоди в розмірі, визначеному у кошторисному розрахунку, у вказаній сумі.
Як випливає з цих тверджень, районний суд, покладаючи в основу свого рішення про стягнення з Відповідачки на користь Позивачки грошових коштів зведений кошторисний розрахунок вартості будівництва, підготовлений ТОВ «С», так само, як і Апеляційний суд м. Києва, вважав, що ТОВ «С» нібито має право займатися оцінкою завданої шкоди та визначати розмір збитків.

Що встановлює закон
Відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону про оцінку майна проведення незалежної оцінки майна є обов’язковим у випадках застави державного та комунального майна, відчуження державного та комунального майна способами, що не передбачають конкуренцію покупців у процесі продажу, або у разі продажу одному покупцю, визначення збитків або розміру відшкодування, під час вирішення спорів та в інших випадках, визначених законодавством або за згодою сторін.
Тобто проведення незалежної оцінки майна Позивачки в рамках судової справи за її позовом до Відповідачки було обов’язковим. Натомість, така незалежна оцінка майна Позивачкою проведена не була. ТОВ «С» проводити її права не мало.
Крім того, згідно зі ст. 3 вказаного Закону оцінка майна – це процес визначення його вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в його ст. 9 (далі – нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб’єкта оціночної діяльності.
Виходячи з вищенаведеного визначення оцінки майна, ТОВ «С», здійснивши визначення розміру матеріальної шкоди та займаючись оцінкою завданої шкоди при складанні зведеного кошторисного розрахунку, фактично займалося оцінкою майна у розумінні ст. 3 Закону про оцінку майна. При цьому, виходячи зі змісту цієї статті, а також того факту, що ТОВ «С» не зареєстровано як суб’єкт оціночної діяльності, воно взагалі не мало права займатися оцінкою майна (яка, виходячи з вищевказаної норми, є результатом практичної діяльності саме суб’єкта оціночної діяльності, а не будь-якої особи).
Відповідно до ст. 8 цього ж Закону оцінка майна у випадках її обов’язкового проведення, зазначених у його ст. 7, виконана суб’єктами, які не є суб’єктами оціночної діяльності, визнається недійсною.
Серед випадків обов’язкового проведення оцінки майна, зазначених у ст. 7 Закону про оцінку майна, – визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.
У даному випадку оцінка майна (квартири Позивачки) була обов’язковою – для визначення судом розміру відшкодування. Й фактично була здійснена ТОВ «С» на замовлення Позивачки. Однак, оскільки (як було показано вище) вказане Товариство не є суб’єктом оціночної діяльності, виконана ним у зведеному кошторисному розрахунку вартості будівництва оцінка є недійсною. Та, як наслідок, і сам зведений кошторисний розрахунок, яким були оформлені результати проведеної оцінки, є недійсним в частині оцінки майна, завданої майну шкоди та визначення розміру матеріальної шкоди.
Крім того, такі висновки про недійсність оцінки майна, яка проведена без чинного сертифіката суб’єкта оціночної діяльності, підтверджуються й положеннями ст. 18 Закону про оцінку майна. Таким чином, виконана Товариством у зведеному кошторисному розрахунку вартості будівництва оцінка квартири Позивачки, як і сам зведений кошторисний розрахунок, є недійсними в частині оцінки майна, завданої майну шкоди та визначення розміру матеріальної шкоди.
У свою чергу, положення ч. 1 ст. 215 ЦКУ встановлено підставу недійсності правочину, а саме, недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 – 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 203 ЦКУ встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Отже, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.
З огляду на те, що процедура оцінки для визначення розміру відшкодування, за наслідками якої ТОВ «С» було складено зведений кошторисний розрахунок вартості будівництва, була проведена з порушенням вимог законодавства, такий розрахунок не відповідає нормам законодавства. А це є підставою для його недійсності згідно з ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦКУ в частині оцінки майна, завданої майну шкоди та визначення розміру матеріальної шкоди.
Таким чином, судові рішення, прийняті у розглядуваній вище справі, ґрунтуються на розмірі збитків, встановленому недійсним у цій частині зведеним кошторисним розрахунком вартості будівництва.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦКУ недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Отже, суди не мали права визначати реальний розмір збитків, завданих Позивачці, на підставі недійсного документу (крім якого у справі взагалі не було жодного іншого документу, наданого Позивачкою, який би визначав розмір такої шкоди). Однак, вони це зробили, визначивши таким чином розмір завданих Позивачці збитків за відсутності у справі будь-яких належних, допустимих та достатніх доказів такого розміру.
Відповідно до ч. 1 ст. 1192 ЦКУ розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Таким чином, наведена вище законодавча норма встановлює необхідність визначення реальної вартості втраченого майна як обов’язкову умову відшкодування особі збитків.
Більш того, згідно з ч. 1 ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПКУ) кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
У даному випадку Позивачка не довела реальну вартість втраченого нею майна. Однак, незважаючи на це, суди, які розглядали цю справу, задовольнили її позовні вимоги про відшкодування матеріальної шкоди – на підставі незаконного та недійсного документа (зведеного кошторисного розрахунку вартості будівництва, складеного ТОВ «С»), порушивши при цьому закріплене ст. 10 ЦПКУ право Відповідачки на подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, а також її право на справедливий суд, закріплене положеннями ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини.
Таким чином, внаслідок непрофесійного ставлення суддів Голосіївського районного суду м. Києва та Апеляційного суду м. Києва до своїх обов’язків було порушено гарантоване ч. ч. 1 та 4 ст. 41 Конституції України право власності Відповідачки, право Відповідачки на подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, а також її право на справедливий суд, закріплене ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини.

Декілька слів про перспективи
Наразі Відповідачка намагається переглянути цю справу за нововиявленими обставинами (однією з яких і є зміст згаданої вище відповіді ФДМУ на адвокатський запит її представника), готує заяву до Європейського Суду з прав людини та конституційне звернення про офіційне тлумачення положень абз. 1 ч. 1 ст. 5, ч. 3 ст. 7 Закону про оцінку майна, абз. 2 ч. 1 ст. 1192 ЦКУ, а також очікує розгляду поданої нею до суду позовної заяви про визнання недійсним зведеного кошторисного розрахунку вартості будівництва, складеного ТОВ «С».
Незважаючи на розмаїття знарядь боротьби із попередніми незаконними судовими рішеннями, надії на їх дієвість у Відповідачки не так вже й багато – і все через незаконне судове рішення, яке дозволяє займатися оціночною діяльністю на підставі ліцензії на провадження господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури.
А от хто може бути задоволеним у даній ситуації, – так це ТОВ «С».
До речі, відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПКУ обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Аналогічні вимоги містить й ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України. Нарешті, відповідно ч. 4 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.
Це означає, що у випадку, якщо ТОВ «С» буде через суд доводити своє право на зайняття діяльністю оцінювачів на підставі ліцензії «А», виданої Державною архітектурно-будівельною інспекцією України, суд у будь-якій справі (цивільній, адміністративній, господарській) зобов’язаний підтвердити право ТОВ «С» займатися діяльністю оцінювачів на підставі ліцензії А., – навіть незважаючи на те, що це твердження є по факту абсурдним.
Безглузда ситуація, однак, це – реалії вітчизняного правосуддя, для якого, як показує практика, при ухваленні судових рішень не існує майже ніяких меж.

 

Автор статті: Михайло Рєзнік, адвокат, ЮК «Центр реалізації права»

Залишити коментар

Коментар*