Статті

Європейська неготовність

Застосування практики ЄСПЛ під час вирішення справ щодо позбавлення прав на земельні ділянки в українських судах

Одним із найпоширеніших і найефективніших інструментів захисту інтересів землевласників і землекористувачів у справах про позбавлення прав власності або користування тривалий час виступала ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Протокол), а також відповідна практика Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Найчастіше під час захисту прав на землю у справах про їхнє фактичне витребування юристи звертаються до двох рішень ЄСПЛ: «Стретч проти Сполученого Королівства» та «Федоренко проти України».

За обставинами першої справи заявник орендував земельну ділянку на тривалий строк, до того ж договір містив положення про можливість його поновлення після закінчення строку оренди. Проте орендар, повідомивши орган місцевої влади про таке продовження, отримав відмову. Аргументом для такої відмови була відсутність повноважень відповідного органу укладати договір з правом пролонгації. У справі «Федоренко проти України» заявник продав належну йому нерухомість Кіровоградському управлінню юстиції, за суму в гривнях, але за умови, що ця сума буде не меншою, ніж еквівалент 17 000 дол. США. Орган влади в свою чергу, виплативши менше, також стверджував, що погоджуючись на таку умову уповноважена державою особа перевищила свої повноваження, тому держава не може відповідати за незаконні дії свого представника (так звана «доктрина ultra vires»).

Застосування зазначених рішень ЄСПЛ набуло свого поширення у судовій практиці України. Суди, зокрема і касаційної інстанції, неодноразово вказували, що «самі по собі допущені органами влади порушення під час передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна» (наприклад, рішення ВССУ від 17.10.2012 у справі №6-31093св12). Важливо, що суди досить часто посилались на цю фразу як на цитату із практики Європейського суду, але ні перше, ні друге рішення ЄСПЛ їх не містять. Тим не менше така позиція відповідає їхньому змісту і тривалий час забезпечувала громадянам можливість реалізовувати права на землю, незважаючи на порушення законних процедур з боку чиновників.

Втім ситуація змінилась, коли у вересні 2013 р. ВСУ виніс постанову у справі №6-92цс13 (далі – Постанова). Суть справи полягала у тому, що особа, не будучи членом обслуговуючого садівничого кооперативу, незаконно набула у власність земельну ділянку як член цього кооперативу на підставі підробленої довідки про членство у ньому. До того ж голову кооперативу було засуджено за службове підроблення, за видачу таких фальшивих довідок. На цій підставі прокуратура подала позов про визнання державного акта недійсним, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення її з чужого незаконного володіння. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позову, посилаючись на згадувані рішення ЄСПЛ. Однак ВСУ дійшов іншого висновку, зазначивши, що «фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішення суспільно значущого питання… та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно і шляхом вчинення кримінально караних дій» а також, що «обставини справ «Федоренко проти України» і «Стретч проти Сполученого Королівства» та справа, яку переглядають, істотно відрізняється, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними…».

Суди по-різному зрозуміли Постанову. В більшості випадків мала місце повна відмова у застосуванні до подібних правовідносин рішень ЄСПЛ. Зокрема ВГСУ у постанові від 23.12.2013 у справі №3/17-4225-2011, вирішуючи спір, серед іншого, про визнання права власності на нерухоме майно, зазначив, що «порушення права відповідача на мирне володіння майном не може служити на користь його правової позиції, оскільки… набуття права власності… на спірне майно відбулось на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого з порушеннями норм чинного законодавства». З огляду на ухвалу ВССУ від 05.02.2014 у справі №6-23221св13, суд фактично відмовився застосовувати практику ЄСПЛ з посиланням на Постанову, оскільки «висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не є безумовним прецедентом». Схожу позицію має і ВГСУ в постанові від 16.12.2013 у справі №5010/359/2012-Пз-3/14. І лише в поодиноких випадках суди доходили інших висновків. Наприклад, постанова ВГСУ від 19.11.2014 у справі №916/1050/14, в якій підставою для визнання недійсним спірного договору оренди земельної ділянки прокуратура вважала незатвердження районною радою технічної документації з нормативно-грошової оцінки в період, коли така оцінка була обов’язковою. Однак ВГСУ не погодився із доводами прокуратури, зазначивши, що незатвердження цієї технічної документації не має своїм наслідком визнання договору оренди недійсним та послався на справу «Стретч проти Сполученого Королівства».

Такі принципово різні підходи змушують замислитись: чи справді обставини справи 6-92цс13 є істотно відмінними від рішень у справах «Стретч проти Сполученого Королівства» та «Федоренко проти України»? І, якщо так, у чому саме полягає ця відмінність і як вона має вплинути на формування подальшої судової практики в аналогічних спорах у контексті обов’язкового застосування практики ВСУ? На жаль, правова позиція ВСУ сформульована так, що не дає відповіді на поставлені запитання, у ній лише зазначено, що «особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а під час вирішення питання можливості позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника». Тож відповідь на це питання доведеться шукати самостійно.

Під час розгляду обох цитованих вище справ Європейський суд дійшов висновку, що наявне порушення ст. 1 Протоколу, ґрунтуючись на тому, що:

  • у заявників були законні сподівання на ефективне задоволення своїх майнових прав через отримання певних благ, що відповідає змісту власності відповідно до ст. 1 Протоколу;
  • жодна зі сторін спору не знала про наявність яких-небудь юридичних перешкод, які б унеможливлювали внесення до договорів відповідних спірних положень;
  • наявне непропорційне втручання у право власності особи;
  • а доктрина ultra vires має бути обмежена щодо дій представників держави.

Отже, ЄСПЛ дійшов висновку про неможливість надання переваги доктрині ultra vires, якщо інші встановлені обставини свідчать про непропорційне, невиправдане втручання у право власності набувача майна. І однією з ключових обставин була необізнаність обох сторін – і держави, і набувача прав – про наявність будь-яких перешкод, які б могли вплинути на законність прийнятого рішення.

У справі, яку розглядала ВСУ, було наявне перевищення органом місцевого самоврядування своїх повноважень. І більше того, особа, яка набувала у власність земельну ділянку, подаючи завідомо неправдиву інформацію, очевидно, розуміла незаконність своїх дій. Ця обставина є вагомим аргументом під час ствердження пропорційності та справедливості у разі втручання у право власності набувача і є ключовою відмінністю в обставинах справ.

У контексті зазначеного заслуговує на увагу остання практика ВСУ, згідно з якою у випадку ухвалення незаконного (зміст цієї незаконності не розкривається) рішення про передачу земельної ділянки у власність/користування особі, в останньої взагалі не виникають права на неї (див. Постанову ВСУ від 29.10.2014 у справі №6-152цс14). Безумовно, має бути проведено окремий аналіз такого висновку вищої судової інстанції, зокрема, на відповідність ст. 1 Протоколу. Проте вже зараз можна стверджувати, що його застосування може призвести до неможливості використання не лише зазначених рішень ЄСПЛ, а й ст. 1 Протоколу взагалі.

Судам не варто наосліп відмовляти у застосуванні зазначеної в цій статті практики ЄСПЛ. Її застосування має здійснюватись з обов’язковим порівнянням фактичних обставин у справах. На підставі аналізу умов виникнення правовідносин разом з нормами національного права можна робити висновки про, по-перше, наявність прав, які потрапляють під розуміння власності у контексті ст. 1 Протоколу та можливість їхнього захисту; по-друге – про наявність втручання у власність особи; по-третє – про дотримання/недотримання принципу пропорційності, «справедливого балансу» під час позбавлення особи її власності. Крім того, з огляду на Постанову, одним із ключових моментів під час вирішення питання позбавлення прав особи на землю є визначення обсягу її впливу на незаконність оскаржуваного рішення: у справах «Стретча та Федоренка– мала місце помилка з боку органу державної влади, в той час як з Постанови випливає, що набувач сам безпосередньо вплинув на незаконність оскаржуваного рішення своїми власними діями.

Також не можемо не зазначити, що правові позиції ВСУ дуже часто формулюються занадто абстрактно і не відображають всіх суттєвих обставин у справах, що є на розгляді. А саме за рахунок подібності обставин можна робити висновок про прецедентність позицій ВСУ та можливості їхного застосування в інших спорах.

Опубліковано в «Юридичній Газеті» №21(467) від 26 травня 2015 р. 

Автор статті: Євген Голомозий «Центр реалізації права» юрист, Станіслав Родіонов «Центр реалізації права» юрист

Залишити коментар

Коментар*