Статті

Ліквідація юридичної особи як спосіб уникнення виконання рішення суду

Про складність виконання рішень судів в Україні написано не мало. Іноді, проблема полягає в завантаженості, а подекуди - просто в надмірній неквапливості державних виконавців. Однак, більшість проблем виконавчого провадження зумовлена недоліками законодавства, які держава все ніяк не наважиться усунути. Ситуацію ускладнює неоднозначна судова практика в частині оскаржень дій ДВС. Яскравим прикладом останньої може слугувати остання практика вищих судових інстанцій щодо закриття виконавчого провадження (далі – ВП) у випадку ліквідації підприємства-боржника про яку піде мова у цій статті.
В чому проблема? Відповідно до змісту п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (далі – Закон) ВП підлягає закінченню у разі ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження якщо правонаступництво неможливе. Також, ч. ч. 2, 3 ст. 67 Закону встановлено, що у разі ліквідації боржника-юридичної особи, виконавчий документ має бути надіслано до ліквідаційної комісії, арешти мають бути зняті, а саме ВП – завершено. Користуючись цієї нормою численні боржники починають процедуру ліквідації і на цій підставі з перемінним успіхом вимагають зняття арештів і завершення ВП.
Різна судова практика. Суди вирішували описану проблему по-різному. Так, лояльна до кредитора позиція ґрунтується на обов’язку виконавця завершити виконавче провадження саме у випадку ліквідації. В той же час, відповідно до змісту ч. 1 та ч. 2 ст. 105 ЦК України, під ліквідацією слід розуміти саме внесення запису про припинення юридичної особи-боржника. Отже, прийняття рішення про ліквідацію, внесення відомостей до реєстру про перебування боржника у стані припинення не може бути підставою для завершення ВП. Так у Постанові ВГСУ від 23.07.2014 у справі №918/1974/13 суд вказав, що «згідно з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 17.04.2014 КП "Рівнепаливо"… перебуває в стані припинення за рішенням засновників.
Таким чином… на час винесення державним виконавцем спірної постанови Єдиний державний реєстр юридичних осіб… не містив відомостей про ліквідацію підприємства боржника, а отже у відділу ДВС… не було законних підстав для закінчення виконавчого провадження».
Також, у Постанові ВГСУ від 01.08.2014 у справі № 5024/1686/2012 зазначено: «в силу приписів ст. 49 цього Закону, прийняття засновком (власником) боржника рішення про свою ліквідацію та створення, у зв'язку з цим, ліквідаційної комісії, не є підставою для закінчення виконавчого провадження. Також, не передбачено надсилання органом ВДВС до ліквідаційної комісії боржника виконавчого документа у разі закінчення виконавчого провадження
….
Крім цього, Законом України "Про виконавче провадження" взагалі не передбачено такої підстави для закінчення виконавчого провадження, як прийняття засновком (власником) боржника рішення про свою ліквідацію та створення засновком (власником) боржника ліквідаційної комісії...»
Ця ж позиція була відображена і в п. 10 Листа ВГСУ від 28.01.2016 № 01-06/131/16: «Відсутність відомостей у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців щодо ліквідації підприємства боржника є підставою для визнання постанови про закінчення виконавчого провадження недійсною», щоправда, цей пункт був чинним лише трохи більше тижня - Листом ВГСУ від 04.02.2016 №01-06/177/16 його було відкликано «для додаткового вивчення та можливого доопрацювання».
Проте, таку позицію ВГСУ займав далеко не завжди. У Постанові від 30.07.2014 у справі №915/1835/13 вказано що «…законодавством передбачено виконання рішень про задоволення вимог кредиторів юридичної особи, що перебуває в стані ліквідації, саме ліквідаційною комісією в ході ліквідаційної процедури, а не державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження"».
Очевидно, що при такій принциповій розбіжності між позиціями суддів, рано чи пізно питання мало б бути розглянуто Верховним Судом України (далі – ВСУ). І ВСУ висловив свою позицію у Постанові від 01.12.2015 у справі №21-3331а15.
ВСУ став на сторону боржника, вказавши, що «Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується за рішенням її учасників, в тому числі кредиторам, вимоги яких підтверджені рішенням суду, здійснюється ліквідаційною комісією в порядку, встановленому статтями 111, 112 ЦК та статтями 60, 61 ГК.
З огляду на викладене, колегія… Верховного Суду України дійшла висновку про правомірність винесення оскаржуваної постанови відповідно до Закону № 606-ХІV, оскільки виконання рішень про задоволення вимог кредиторів юридичної особи, що перебуває в стані ліквідації, передбачено саме ліквідаційною комісією в ході ліквідаційної процедури, а не державним виконавцем у порядку, встановленому Законом...»
Чому з ВСУ складно погодитись? Перш за все, ВСУ прийшов до висновку що положення ст. 111, 112 ЦК України що регулюють порядок ліквідації та задоволення вимог кредиторів, є спеціальними по відношенню до Закону. І слід визнати, ч. 2 ст. 67 Закону дійсно говорить про надсилання виконавчого документа ліквідатору для вирішення питання про «подальше виконання рішення у порядку, встановленому законом». Тому, за умови буквального тлумачення зазначеної вище норми Закону, ВСУ мав підстави для такого висновку. Однак, розуміючи буквально ст. 67 Закону слід було буквально розуміти і ст. 111 та 112 ЦК України. Якби ВСУ так і зробив, то прийшов би до висновку що в них ніде прямо не написано про виконання рішення, а тим більше, про порядок виконання рішення. Вказані статті ЦК містять положення про порядок задоволення вимог кредиторів, але такі вимоги зовсім не обов’язково повинні бути підтвердженні рішенням суду.
Як видається, виконання грошового зобов’язання, підтвердженого судовим рішенням саме ліквідаційною комісією можна вважати виконанням рішення, але виконанням добровільним, для якого жодним законом не встановлено порядку, і для якого зовсім не обов’язково починати ліквідацію боржника. Таким чином, ВСУ вважає, що спеціальним порядком примусового виконання рішення є… добровільне виконання рішення.
За виконанням зобов’язання, підтвердженого рішенням суду, кредитор може звертатись безпосередньо до боржника, а в окремих випадках, і до інших осіб: поручителів або правонаступників. Але виходячи зі змісту ч. 1 ст. 2 Закону за примусовим виконанням рішення кредитор може звертатись лише до ДВС (ст. 3 Закону містить окремі винятки примусового виконання рішення іншими органами, але в ній не згадується ліквідатор або ліквідаційна комісія). Отже, за загальним правилом, лише органи ДВС можуть здійснювати примусове виконання рішення, і лише вони можуть вживати заходи направлені на забезпечення його виконання: накладати арешт, списувати кошти, описувати і продавати майно тощо. У випадку ж закриття ВП кредитор буде позбавлений можливості реально забезпечити таке виконання.
Також, подібною «ліквідацією» часто зловживають державні підприємства (див. Постанову ВГСУ від 03.02.2016 у справі №910/26998/14), що позбавляє кредиторів права на бюджетне відшкодування, передбачене ст. 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Так, державний бюджет не обіцяє видатних гарантій, але краще з ними, ніж взагалі без них.
І найголовніше. ВСУ не врахував що ст. 111, 112 ЦК не містять жодних строків проведення самої ліквідації. В українських реаліях вона може тягнутись роками. А за наявності бажання і винахідливих юристів ліквідація майже вічно. А весь цей час господарська діяльність боржника триватиме у нормальному режимі, адже арешти зняті і ВП завершено. Отже, для уникнення виконання рішення будь-якому боржнику тепер достатньо просто прийняти рішення про ліквідацію і призначити ліквідатора. Ліквідовуватись не обов’язково.
Та й навіть коли припинення і відбувається, майже завжди має місце прихований виділ або приєднання, але жодної ліквідації. Добре коли кредитор може довести це в суді (див. Постанову ВГСУ від 17.06.2015 у справі № 15-23/9-10-54), однак такі випадки є виключенням. Після зняття арештів боржник майже завжди переводить активи на споріднені структури що значно утруднює отримання належних за рішенням суду коштів.
Що робити? Слід визнати, проблема дійсно існує і найкраще, якщо її вирішить законодавець. Очевидно, держава може зобов’язати свого чиновника виконувати винесене її іменем рішення. Вона може дозволити виконання такого рішення і приватному виконавцеві. Однак не може рішення суду примусово виконуватись особою, яка програла справу. Також держава не може дозволити, що для уникнення виконання рішення достатньо було лиш призначити ліквідатора. Сама можливість ліквідуватись не виконавши рішення має бути усунута. Така неможливість і випливає із п. п. 11 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», яка забороняє реєстратору проводити запис про ліквідацію юридичної особи, якщо наявне відкрите виконавче провадження. Однак, лояльна до боржника судова практика фактично нівелює можливість застосування вказаної вище норми.
Втім, інша судова практика свідчить що навіть за чинного законодавства суди можуть виносити рішення, які не дозволяють уникнути примусового виконання. До того ж, ВСУ вже не раз змінював свою думку з одних і тих же питань, тай судам нижчих інстанції надано право відступити від правової позиції ВСУ із обґрунтуванням мотивів.
 
  Статтю опубліковано в "Юридичній газеті" №16 від 19.04.2016.

Автор статті: Голомозий Євген, юрист ТОВ «Юридична колегія «Центр реалізації права»

Залишити коментар

Коментар*